30.10.25 09:10
Почнімо не з твоєї творчості. Мене зацікавила назва твоєї електронної пошти. У ній ти використовуєш слово «kocevnik» - «кочівник». Воно має для тебе якесь особливе значення?
Я по життю кочівник. Народився в Казахстані, на цілині. Мама працювала лікарем, була направлена туди за розподілом після інституту. Перший рік свого життя я прожив із нею в кукурудзяній пустелі. Мама в мене росіянка, родом із-під Пскова, батько — білорус. Потім родина повернулася до Білорусі. До п’яти років ми жили в Докшицях, на батьківщині батька. А потім переїхали до Ізмаїла, у Бессарабію. Це сонце, овочі, фрукти, риба. Україна вже тоді була багатою і прекрасною країною.
До п’ятнадцяти років я жив в Ізмаїлі, навчався в художній школі. Після восьмого класу поїхав до Дагестану й чотири роки навчався в місцевому художньому училищі. Потім, після Кавказу, повернувся до Ізмаїла, викладав у філії художньої школи, далі — армія і ВДІК.
Ти до ВДІКу потрапив свідомо?
ВДІК був випадковим вибором. Я просто хотів опинитися в художньому середовищі.
У Суріковку?
Навіть не думав конкретно, куди потраплю. Після армії я жив у Москві в знайомого, армійського друга. Він був із родини кагебіста, і його квартира була недалеко від Кремля. У нього були друзі з різних тусовок, зокрема й з артистичного середовища. Поруч жив скульптор, який щойно «зліпив» чергового Леніна. Отримав гроші й влаштував вечірку. Там були і поети, і художники, і режисери. Вірші, випивка, суперечки, обійми — усе, як належить на таких сейшенах.
Одному з учасників тих зустрічей я показав свої роботи, і він зауважив, що вони кінематографічні. Порадив вступати до ВДІКу. Я тоді нічого не знав про цей інститут, але спробував.
Якби я тоді усвідомлював, куди саме вступаю і які майстри мене екзаменуватимуть, мабуть, не потрапив би. Моїми майстрами були Михайло Богданов і Віктор Юшин. Перший працював із Бондарчуком над фільмом «Війна і мир». Другий родом— із українських козаків, робив багато історичних фільмів. Він мене буквально зачарував. Ти бачиш фортецю, вечір, горять смолоскипи, з’являються лицарі — усе оживає, і ти ніби за допомогою машини часу переносишся в минуле, у його атмосферу. Одночасно ти ще й безпосередньо створюєш цю атмосферу! Для мене це був надзвичайно цікавий і захопливий досвід.
Кінематограф для мене — це така річ, що дозволяє мислити ширше й бути універсальним. Коли я виставляю свої живописні роботи, багато хто питає, чому я такий різний у техніках виконання. А тому, що я кінохудожник. Кожен кінопроєкт — це нове життя, з чистого аркуша. Береш драматургічну основу, входиш у неї, вивчаєш — і щоразу це нові фарби, інші фактури, інша композиція.
Робота в кіно дає можливість проявляти себе в різних жанрах творчості. Це допомагає у живописі сміливо творити, з новими знаннями.
У ВДІКу я одружився зі своєю однокурсницею з Литви. У нас народився син. Після навчання ми поїхали до Вільнюса, бо вона не уявляла свого життя за межами Литви. Майже тридцять років я там жив і працював із різними режисерами, у різних напрямках.
Потім у мене з’явилася інша сім’я, і я переїхав в Україну. Фактично останні десять років жив там. Коли почалася війна, ми пів року були у Вишгороді під Києвом. Потім мені запропонували роботу над фільмом у Литві, і ми з дружиною тимчасово переїхали до Вільнюса.
З перших днів війни в Україні, почав писати й виставляти у фейсбуці по одній картині на день, щоб друзі знали, що я живий. Війна сильно на все вплинула. Кожну секунду ти цінуєш і використовуєш, бо в наступну тебе може вже не бути. Всі закони втрачають сенс — залишився лише один: ти і твоя реалізація. Пишеш усе, що хочеш, втілюєш давні ідеї, не шкодуючи ні фарб, ні сил. Подорожуєш своїми мріями.
Тому я й такий кочівник.
Юрій Григорович на тлі однієї зі своїх робіт.
Юрій Григорович у Києві, 2022 рік.
Юрій Григорович у Києві, 2022 рік.
Спостерігаючи за твоїм творчим процесом — щоправда, на відео, — коли ти працюєш із полотном, я звернув увагу, що на тобі навушники. Ти слухаєш музику. Ти завжди так робиш? Це твій метод чи випадковість?
В Україні я слухав музичні твори, щоб не чути вибухів. Там я слухав литовську музику своїх знайомих і друзів. Тут, у Вільнюсі, навпаки — слухаю українську. Музика дає змогу відчути певні імпульси. Це природно.
Яким жанрам ти віддаєш перевагу?
Слухав і слухаю різну музику. У мене немає такого, щоб лише класика чи лише метал. Бувають моменти, коли потрібна абсолютна тиша. Живопис вимагає повної віддачі. Коли я жив у вільнюській квартирі й ходив до майстерні через ліс, мені не хотілося нікого бачити й ні з ким говорити. Коли ти пишеш картину, мусиш бути в стані самотності й тиші, у власній гармонії. Для мене картина — це завжди гармонія або твої емоції. І щоб утримати ці емоції, коли працюєш над великою роботою не один день, потрібно залишатися в одному стані.
Іноді музика дає тобі цей стан. Тоді ти постійно слухаєш одну й ту саму композицію, ту саму групу, той самий трек, який допомагає знову й знову входити в потрібну хвилю настрою. Мені важливі коди, які несуть звуки, запахи, кольори, я користуюся цим.
Хто, якщо такі є, із представників художнього світу справді вплинув на тебе як майстри?
Вони час від часу змінювалися. Почнімо з наскальних малюнків — із того, з чого все почалося. Це найгеніальніше й найважливіше для мене. Якщо говорити про момент усвідомлення, що таке живопис, то для мене це художник Микола Кримов. Саме він вигадав поняття кольоротон: колір не існує без тону. Його підхід до живопису для мене був дуже цікавим.
Можу згадати Корнеліу Бабу з його проникливими портретами, а також Ендрю Ваєта з його віртуозною технікою, що дозволяє зазирнути в душу своїх героїв. Рембрандт для мене — вершина живописного мистецтва. Коли бачиш його роботи наживо, розумієш, наскільки він сучасний.
Для мене живопис — це колір. Немає кольору — немає живопису. Багато художників, які надто ускладнюють своє мистецтво, насправді не володіють кольором. Звідси — химерні, філософські речі, які до живопису не мають жодного стосунку.
Останнім часом я частіше пишу абстрактні картини. У них не збрешеш — це внутрішній світ, який існує лише в тобі.
Название работы, год?
Название работы, год?
Леонардо да Вінчі мені не подобається, Далі — теж. Мені ближчі емоційні люди, можливо, тому що емоція і колір споріднені. Я завжди намагаюся працювати серцем, а не головою. Ідея, яку я фіксую миттєво, емоційно, зазвичай найточніша й найправдивіша. Часто буває, що потім починаєш доопрацьовувати цей миттєвий ескіз, підключаєш розум — і з часом розумієш, що це повна нісенітниця. Тоді починаєш спрощувати й повертаєшся до тієї першої емоції.
І в кіно для мене завжди важливий емоційний ряд у створенні ескізів, коли я ще не знаю історії. Я спираюся на емоції, тональні, кольорові, композиційні рішення. Уже потім можна з’ясувати, як виглядала карета чи щось інше, але емоційний ряд має передувати всьому.
У відео «COLOR of WAR 2» ти використовуєш власні фото й відеоматеріали?
Для творчої людини це спосіб не з’їхати з глузду. У ті дні я слухав музику в навушниках, а біля вхідних дверей лежав штик-ніж, бо будь-якої миті я готувався до найстрашнішого. У будь-яку секунду з лісу навпроти нашого житлового комплексу, могли вийти «хлопці» з автоматами. Будинок був майже порожній, і ти розумів, що проживаєш кожну секунду. Якщо не займаєшся творчістю, а тоді, крім цього, робити було нічого, то можна було просто збожеволіти. Ти не розумів, де і що відбувається, звідки чекати небезпеки. У Київ тоді вже проривалися окремі диверсанти й БТРи. У перші місяці війни страх був ще й від нерозуміння, що відбувається навколо, — де наші, а де чужі. Прокидаєшся вранці й думаєш, що це марення, а не реальність. Свідомість не могла цю реальність прийняти й розкласти по поличках. Була розгубленість: що робити, що правильно, а що ні. Хтось не витримував і виїжджав — а їх розстрілювали на дорогах. Врятувати могла лише інтуїція й доля.
COLOR of WAR 2, режисер Ю. Григорович
Ми копали окопи за Вишгородом, а неподалік стояв обеліск із зіркою та написом, що тут проходила оборона Києва під час Другої світової. І коли ця війна стикається з тією війною, а ми, як ті захисники, копаємо окопи, валимо дерева, — це важко до кінця усвідомити.
У такій ситуації творчість давала шанс вижити й не втратити розум. І головне — давала сенс життя.
Я продовжував писати свій «Щоденник війни». Друзі з Вільнюса запропонували організувати персональну виставку моїх робіт. За першої ж можливості 44 картини були відправлені до Литви через Львів та Польщу, при сприянні польського посольства. Ці роботи та мої фотографії були представлені в галереї «Foje» в Тракаї. На урочистому відкритті було багато друзів, знайомих, різних відомих особистостей, також журналісти, представники телебачення. Я звертався до гостей з Вишгорода онлайн.
Название фото?
Название фото?
Название фото?
Виставка відбувається в мирному місці, а художник — у зоні війни, спілкується з журналістами віддалено. Мистецтво, абстрактний живопис - ти можеш сказати, що це свого роду звільнення від страхів?
Не тільки від страху. З’являється сенс життя — наперекір війні й смерті. Картини стають щоденником війни. Ти пишеш роботу у важкі дні, ніби фіксуєш ці трагічні моменти. І вже четвертий рік я продовжую писати. Щоправда, тепер не виставляю у мережі щодня, як було спочатку.
Я пишу абстракції, бо це інший рівень розуміння життя. Реалізм надто простий — у ньому завжди знайдеш зв’язок із предметним світом. А абстракція — це лише твій внутрішній світ. Через неї легше передати емоції, хоч вона й важча для сприйняття. Колір, структура фактур і композицій, колірні плями — усе це працює з підсвідомістю.
Хоч я й не відкидаю реалізм — одне іншому не заважає. Кіно, ескізи для фільмів — я цим теж займаюся. Цілком нормально працювати в різних напрямках. Абстракція допомагає відчути світ через власні коди. Дивлячись на ту чи іншу картину, я можу повернутися в той час, у ту подію, знову пережити, відчути запахи й смаки. І ті роботи, які я писав під час обстрілів, для мене цінні саме цим.
А ще абстракція цікава тим, що коли починаєш, не знаєш, чим закінчиш. Я писав акрилом по паперу. Цей папір з дер знаками лежав у мене, як «недоторканний запас», ще з радянських часів, привезений з Москви. Ніколи не думав, що використаю його в такій ситуації. Так само, як ніколи не думав, що коли в проєктах ми хрест-навхрест заклеювали вікна у декораціях, я з дружиною робитиму те саме у власному домі.
Название работы, год?
Название работы, год?
Название работы, год?
Я пам’ятаю ці відчуття, про які ти говориш. Мені теж здавалося, що все, що відбувається, неможливо у реальному світі. Наче у вісні, і хотілося прокинутися, щоб повернути спокій.
Мені сподобалося у фільмі «Ангел із залізними крилами», як перед початком роботи ти довго розгладжуєш полотно долонею, шпателем, ніби розмовляєш із ним, просиш дозволу торкнутися. Це якийсь діалог чи ритуал? У тебе завжди так?
Художники, яким я надсилав цей фільм, переглядали його по кілька разів. Ідея фільму полягала в тому, що певний дух увійшов до майстерні художника, аби він написав картину з ангелом.
Мої друзі отримали гроші на виробництво фільму про мене. Вони зрозуміли, що не зможуть передати творчій процес художника. Тому довірили створення фільму мені. Мій син Крістіонас — справжній технократ — займався монтажем, допомагав зі зйомками, працював зі звуком і написав музику. Я використав ці треки у фільмі.
Загалом я замислився: про що цей фільм? Вийшла історія про внутрішні переживання художника.
У фільмі я не показав кінцевий результат роботи — лише фрагмент, обличчя ангела. Є момент, коли я пишу, а мій пензель проходить наскрізь, не торкаючись полотна. І воно починає жити власним життям.
На прем’єрі я виставив цю картину на мольберті, і лише глядачі, які прийшли на показ, побачили кінцевий результат.
Деякі ідеї сподобалися моїм друзям і колегам. Сергій Мокрицький, з мого дозволу, запозичив початок із мого фільму для свого «День учителя» — саме цю появу фігури Христа з білого.
Коли син допомагав мені з музикою, зйомками та монтажем, ми багато сперечалися, бо це складний процес. Я зрозумів, що документальне, особисте кіно можу робити лише сам. Це був мій перший фільм — і, можна сказати, експеримент.
«Ангел с железными крыльями», режисер Ю. Григорович
Інший фільм «WATCHERS 25 нагадав мені початок бартасівського «Нас мало», де героїня Голубєвої летить у гелікоптері над Саянами й дивиться вниз — на земні й водночас космічні пейзажі, схожі на японську монохромну гравюру або каліграфію.
Я цього фільму не бачив. Але про японський живопис можу сказати, що вони геніально володіють силуетом і тоном. Так, це схоже на мої кадри — зйомки зверху, на засніжену землю.
Що ж до самого фільму, то це історія про спостерігачів. В моєму фільмі є епізод, де герой їде у потязі, й на своєму мобільному телефоні бачить динамічні картинки зі спостерігачами один у білому й двоє в чорному, які спостерігають за дівчинкою зі світлом в руках. Час від часу з’являються звуки, як у фільмі «Чужий», — коли ми відчуваємо, що за нами хтось спостерігає. У нашому житті теж відбувається щось подібне: іноді ми можемо вплинути на події, а іноді, навпаки, відчуваємо своє безсилля. У марокканській пустелі я відчув це на собі, коли блукав серед дюн, думаючи, що сам. А потім відчув — хтось спостерігає…
WATCHERS 25, режисер Ю. Григорович
Яким ти бачиш себе в майбутньому? Готовий перейти в іншу професію? Хто ти зараз і в найближчому майбутньому — живописець, художник-постановник чи режисер?
Важко відповісти — або, навпаки, легко. У живописі мені допомагає режисура, а в режисурі — живопис. Усе взаємопов’язано. Мені хотілося б і далі знімати документальні фільми.
Ще я люблю працювати зі скульптурою — з твердими породами дерева.
Для мене спілкування з деревом — теж напівабстрактна річ, особливий контакт. Я не беру дерево, щоб різати чи довбати, як багато хто робить. Воно для мене — таємниця, я не знаю, що всередині. Починаю цю таємницю відкривати: у одному місці трохи підрізав, у другому — й у нас починається діалог. Що буде в результаті — не знаю. Які шари відкриються, які структури побачу, який малюнок волокон проявиться. І потім гладити поверхню руками, оживляючи її.
01.09.2025