main...

Міфи і легенди кінематографу Донецьку: любительський, незалежний, існуючий

Михайло Первушин (старший).

Кадр з робочих матеріалів фільму «Комунальне чтиво написано криво» (досі у виробництві)

 

Про фільми відзняті у Донецьку сказано, в принципі, не так вже й мало: не дивлячись на те, що ані у російсько-імперський, ані у радянський, а ні в український час професійним кінематографом місто дуже не цікавило, він у ньому знімався, і не раз. Суто донецького кінематографу, втім, теж було немало: десятки і навіть сотні фільмів відзнятих любителями, інколи таких що пригнули вище голови і зайшли у явище яке називається кінематографом вже незалежним. Багато з цих фільмів не збереглися адекватно: виходить кіно «по наслышке», інформацію про яке доводиться збирати з вербальних свідоцтв очевидців та учасників подій. Погляду зі сторони у цьому випадку не вийде: аж занадто автор пов’язаний з темою практично. З іншого боку досить логічно, що свого роду продовжувач традиції донецького кінематографу (який залишається донецьким по духу вже в інших місцях) має що розказати у ретроспективі. 


Не зовсім Пітсбург, не всюди Норвіч

 

«Тут би жити, та ловити рибу» - казав про місцевість одного хутору покійний філософ Хома Брут. Місцевість ця була, ніби, в Україні, проте хутор ніколи не був у одному місці: окремі моменти у фільмі «Вій» (1967) доводилося з технічних причин знімати на Мосфільмі. Коли піднімаєшся на терикони і оглядаєш донецьку місцевість так і хочеться сказати: «Тут би жити, та знімати кіно».

 

Хотілося сказати, скоріше. Мені завжди здавалося що в Донецьку можна зняти дуже багато чого: архітектурне різноманіття та унікальні споруди у місті можна було б порівняти з Пітсбургом, американським містом у якому часто консолідується виробництво конкретних кінофільмів: оскільки у ньому є споруди фактично всіх стилів, там можна знімати хоч Вашингтон, хоч Нью-Йорк, хоч Техас. Окремі вулиці Донецька також могли б, за бажанням зіграти багато що як в Україні так і в інших країнах. Принаймні, мені так здавалося як людині, яка не так вже часто виїжджала з Донецьку: те що я бачив у фільмах та окремих поїздках, як мені здавалося, можна було б зняти у Донецьку.

 

Частково це дійсно так: як людина яка намагається щось знімати на бюджеті я впевнений: якщо постаратись то можна видати що завгодно за що завгодно. Це потребуватиме, можливо, певних ресурсів та/або талановитого художника-постановника. Втім, є одне «але»: ані ресурсів, ані адекватної художньої постановки не можуть собі дозволити досить часто ті хто дійсно знімали і, іноді продовжують знімати кіно в Донецьку. Не заїжджі кінематографісти, а ті для яких Донецьк – це дійсно ЇХ місто.

 

Здебільшого, художні фільми, що їх знімали у Донецьку зараз переважно будуть цікаві лише тим, хто намагається дослідити цей конкретний аспект історії міста. Якщо вірити даним IMDb (яким я зазвичай вірю, але не без перевірки, оскільки сам суттєво докладаюсь до примноження даних цієї бази даних) все почалося у 1914 році коли Pathé Frères, американській філіал французької кіностудії, делегував знімальну групу у Юзовку для створення документальної стрічки «Створюючи сталеві реї». Після того був інший документальний фільм – легендарна стрічка Вертова «Ентузіазм. Симфонія Донбасу» (1930), вплив якої на те як сприймали весь регіон після того відчувається майже весь радянський період. Здавалося, що побачивши місцевість письменникам, сценаристам та режисерам майже нічого було сказати про якісь інші аспекти життя у Донецьку окрім як про труд шахтарів, металургів та розбудову соціалізму. Поодинокі аномалії траплялись – фільм-концерт «Сонячна балада» (1970) на пісні Наталії Міансарової та детектив «Ринг» (1973) показували що у Донецьку також десь є культура та спорт. Ключове слово «десь», бо пересічний глядач міг взагалі не звернути увагу на місце зйомок та/або дії. Більш того, з великою вірогідністю він і на самі фільми особливої уваги не звернув.

 

Чи не єдиний фільм який сильно вибивався з потоку ми отримали у 1987 році.  «Дзеркало для героя» - вдумлива фантастика про водночас провал (у 1940-ві, що потребувало певної художньої інтеграції місцевості) та петлю у часі – сюжет настільки нетиповий для фільмів про Донецьк, що бачити у ньому знайомі пейзажі набережної Кальміусу та Червоногвардійського району міста Макіївка навіть трохи сюрреалістично. Про «Червогогвардійку» треба сказати пару окремих слів: кордон між Донецьком та Макіївкою настільки малопомітний, що я неодноразово опинявся у Макіївці просто проспавши свою зупинку у тролейбусі. Повертатись додому, у Донецьк, можна було б і так само тролейбусом, але майже завжди я робив це пішки. По-перше, було недалеко. По-друге… Місця по яким доводилось іти були досить красиві самі по собі і… Описати цю красу у мене вийде хіба що дуже приблизно.

 

Річ у тім, що мені завжди подобалось що Донецьк відрізняється від стереотипного міста N, майже будь-якого яке ми можемо щодня побачити як у новинах, так і проїздом з пункту а) у пункт б). Саме по собі воно побудовано нетрадиційним типом. Зрозуміло, радянські забудови не могли не торкнутися зовнішнього вигляду і похмурих багатоповерхівок завжди було багато, але було і є дещо навіть у тому як стоять і багатоповерхівки, що завжди виокремлювало Донецьк: забудова «квадратно-гніздовим» методом, дуже схожа на таку у Великої Британії. Загалом це досить логічно враховуючи що засновником міста є валлієць Джон Хьюз (Юзом якого у нас стали називати, за легендою, щоб хтось випадково не зробив його фамілію матерною; навіть якщо це легенда менш соромно за існування цього «факту» навіть у такому вигляді не стає) був з Уельсу а ця місцевість, як відомо, є складовою Великої Британії (хоч і не зважди цьому рада). Певні вулиці Донецьку, надто у Калінінському районі не піддаються звичній логіці: замість ліній вони являють собою декілька квадратів по яким номери згруповані бозна як. З точки зору інфраструктури та транспорту – не завжди добре. З точки зору архітектури це дає унікальну можливість наробити прихованих споруд у певних карманах, що і було зроблено.

 

Ще крізь Донецьк пролягає залізниця і у таких районах як Калінінський можна досить милуватися «товарняками». Чомусь це побачити у фільмах які зняті у Донецьку досить-таки складно, хоча мені реї та шпали цієї залізниці завжди здавалися певною «родзинкою», невід’ємною частиною міста.

 

Товарна залізниця у Калінінському районі Донецьку.

Кадр з короткометражного фільму «Il ritorno del maestro (Return of the Master)», який було закінчено у 2018 році,

який також частково можна побачити

у короткометражному фільмі  2017 року «Nikolay Yeriomin’s Pintus» та веб-серіалі «Відро».

 

Схожість Донецьку з містами Великої Британії наштовхнула мене на ще одне порівняння, яке треба згадати для окреслення специфіки. Місто Норвіч (хоча за фонетикою скоріше Норидж), що у англійському Норфолку, судячи з усього, достатньо кінематографічне. Принаймні, серед знятих там хоча б певною частиною фільмів на подив багато голвідуських блокбастерів на кшталт «Зоряний пил» (Stardust, 2007), «Джек: Вбивця велетнів» (Jack: The Giant Killer, 2013), «Месники: Ера Альтрона» (Avengers: Age of Ultron, 2015), «Тюльпанова лихоманка» (The Tulip Fever, 2017). Досить багато і не без розмаху знімає там і національне телебачення Великобританії.

 

Разом з тим у Норвічі також живе і працює один з найбільш відомих YouTuber’ів Сполученого Королвіства Стюарт Ешен. І коли Стюарту знадобилося відзняти власний повнометражний кінофільм, «Ешенс та Пригода з Геймчайлдом» (Ashens and the Quest for Gamechild, 2013) знімати його доводилось, переважно, у Лондоні. Причиною цього виявились бюджет та логістика: повний метр з бюджетом у 180 000 доларів США простіше зняти у Лондоні, бо тягнути апаратуру та знімальну групу у Норвіч коштувало б додаткових грошей. Додаткові гроші є у національного телебачення та голлівудських студій, а от ентузіасти мають лише те, що мають і повинні щось з цим робити (інакше які ж вони ентузіасти).

 

Втім, незалежне кіно у Норвічі теж знімають. Так, місцева незалежна студія Cheesemint Productions робить (чудові на мою думку) веб-серіали, короткометражні та повнометражні фільми майже повністю у Норвічі. Той же Ешен знімався у одному з найбільш амбіційних їх проектів – фестивальному фільмі «Орел для титана» (The Titan’s Eagle, 2017), науково-фантастичний фільм про алхіміка з 17 століття який потрапив… у часову петлю.

 

Як і «Дзеркало для героя», «Орел для титана» взяв на себе титанічну (каламбур не випадковий) задачу: змінити сприйняття місцевості і показати її у настільки незаїжджених аспектах, наскільки це в принципі було можливо. Втім, між двома фільмами зі схожим сюжетом є велика різниця і не лише тому що один був зроблений у 1980-х, а інший – у 2010-х. Перш за все вона полягає у тому, що у «Дзеркала для героя», як у радянського фільму, не було вибору окрім як робити фільм через студійну систему. Кіно інше, яке йшло від людей, мало місце і у СРСР, але до глядача дійти йому було настільки важно, що не хочеться навіть порівнювати з фільмом який походить з UK і не тільки може роздмухати свою репутацію завдяки Інтернету а й повністю зібрав свій бюджет на платформі Kickstarter.

 

Донецький кінематограф, на відміну від Норвічського мав обламані крила з самого початку. І ці крила не встигли навіть загоїтись як з період пострадянського безладу місто опинилося у безладі новому і, певною мірою, страшнішому. Але люди знімали. Як?

 

Своїми силами і без надії на глядача

 

Збирати інформацію про донецький аматорський кінематограф – це процес, який приблизно схожий на збір фольклору у фільмі Леоніда Гайдая «Кавказька полонянка, або нові пригоди Шурика» (1966). Повинен сказати чесно, що спеціально я цього не робив: просто як ентузіаст я питав та записував і поступово зібрав трохи інформації.

 

Фізичний факультет Донецького національного університету у ролі тюрми у короткометражному фільмі «The Prisoners Dilemma»

 

Випадок який переконав мене це робити стався у 2012 році, коли я як раз знімав власний короткометражний фільм «Дилема в’язнів» (The Prisoners Dilemma, 2012). Познайомившись із Михайлом Первушиним (старшим), якого я планував зняти у цій короткометражці у епізодичній ролі, я з подивом з’ясував, що він вже знімався у аматорському кіно і навіть знімав його. У розмові багато згадувався Володимир Кожекін, який за згадками Первушина був істотною фігурою у аматорському кінематографі ще у шкільні роки. Первушин тоді так і не знявся у епізодичній ролі, проте коли ми знімали інші сцени фільму ввечері того ж дня людина, з якою наша знімальна група зіштовхнулася у одному з коридорів фізичного факультету Донецького національного університету (який грав роль тюрми і досить непогано: деякі особливості споруди факультету допомагали) виявилася сином Володимира Кожекіна, Сергієм. Наскільки я пам’ятаю, я запитав чи збереглися фільми його батька і ствердної відповіді не отримав: здається про їх існування забули практично всі окрім Первушина.

 

Оскільки проблема фільмів які не збереглися була мені близькою і знайомою (як це не дивно, але навіть у наш цифровий час у мене та колег у: фільмографії багато робіт які не збереглися через ті, чи інші обставини, частіше за все проблеми із жорсткими дисками), я вирішив що треба буде хоча б зібрати інформацію про фільми Кожекіна по максимуму.

 

Можливість зробити це з’явилась лише більше ніж через рік, весною 2014 року. Тоді я знімав Первушина у епізодичній ролі вже у своєму повнометражному фільмі «Комунальне чтиво написано криво» (який і досі знаходиться у виробництві, яке почалося фактично ще у 2007 році), а окрім цього мені вдалося запитати його про всі аматорські фільми, які були зняті учнями 17-ї школи міста Донецька.

 

Два з них зрежисував Володимир Кожекін, а один – сам Первушин. Найбільш амбіційне і велике виробництво було результатом повної імпровізації на військових зборах у 1982 році – бойовик «Бій» (Сражение) мав по собі десь 120 людей масовки, розкішний реквізит у вигляді моделей автоматів Калашникова та фактичну відсутність сюжету. Вистріли домальовувались на плівці особисто Кожекіним, а фільм підпільно демонструвався ще досить довго. Наступного року Кожекін режисував за сценарієм Первушина екранізацію пісні «Шахматний турнір» Володимира Висоцького. Останній фільм тієї ж команди і того же періоду, згадки про який збереглися називався «Суперйога». Він вийшов у 1984 році за режисурою та сценарієм Первушина і мав по собі усі ознаки дійсно кіновиробництва: дехто на ім’я Іван Масленніков робив у фільмі справжні трюки з йоги, а для сцени з обов’язковою постіллю йога з цвяхами був зроблений пластиліновий макет людини, який на ці цвяхи наколювався.

 

Достеменно невідомо що сталося з Володимиром Кожекіним, але більшість людей каже що він помер у 90-ті роки. Між тим мої думки фігура цієї  людини не полишає: скільки їх таких було: режисерів які знімали щось у Донецьку весь цей час і не дожили до тих часів коли кінофестивалі на кшталт «Інших територій» (2008) почали давати їм можливість показати те, що робилося з ентузіазмом але, переважно, для себе?

 

Між тим, подібним аматорським кіно, яке може дати багато нового у культурному дискурсі почав нещодавно цікавитись державний фонд фільмів Довженко-Центр. Нажаль, є сумніви що для багатьох донецьких стрічок такі ініціативи вже не є актуальними: мільйони людей поїхали з Донецьку в інші міста та країни і лише у небагатьох з них презервація таких архівів домашніх кінострічок була прерогативою хоч якогось рівню. Можу сказати лише за себе: я намагався скопіювати як можна більше того що мав при собі: те що знімав я, те що знімали знайомі та друзі. Напевне, це все одно було дуже і дуже мало, тим більше що навіть з того що я знімав збереглося далеко не все. Втім, у тих випадках коли про фільм збереглася лише інформація, її я теж намагався зберегти та систематизувати.  А ще – продовжувати традиції.

 

Донецьк у короткометражному фільмі «Ленін у 2012 році» (2013)

 

Донецький (за духом) переселенський кінематограф

 

Важко сказати, чи є якісь писані традиції саме донецького кінематографу. Замало було прецедентів того як фільми доходили б до релізу. Фактично, я можу згадати лише один повнометражний фільм який був зроблений цілком у Донецьку – «І вдень, і вночі – я люблю тебе» (И днем и ночью – я люблю тебя, 2010) Ярра Забратьскі. Показ цього фільму у культовому (вибачте за тавтологію) кіно-культурному центрі «КіноКульт» у 2010 році був для мене якщо не відкриттям то початком власного шяху: до того я не знав, чи можливо це – дійсно довести свій повнометражний фільм до факту існування у наших умовах. Виявилось, що можливо.

 

Втім, можливо ще й що умови почали змінюватись як раз у той час.  І, разом з ними і я. Мій власний повнометражний фільм вже має факт існування, проте бракує факту завершеності. Картина неповна і може сприяти усіляким деформаціям. Так, той факт що фільм починали знімати у Донецьку, а продовжили у Ірпені, Київі та Вінниці (переважно, були і будуть і інші міста) вже робить складною задачу зберегти у фільмі ту атмосферу старого, довоєнного Донецьку, яку я хотів би показати. Але, все ж таки, ми немало знімали у Донецьку. Настільки немало, що коли я щось аудіовізуальне роблю зараз, імовірність того що там є хоч один кадр знятий у цьому місті досить істотна – від 60 до 75 відсотків, я б сказав.

 

Мені, втім, хочеться не лише підтримувати Донецьк як певний міф: він був, є і буде частиною цього, досить реального та жорсткого світу. Проте, для того щоб наше місто залишалося не лише збірником міфів, чимось аморфним та далеким від жителів інших міст, певні аспекти треба висвітлювати ширше. Іноді зробивши ремарку що саме по собі висвітлення – процес творчій. Не у всьому достовірний.

 

Микола Єрьомін